Фемоптика і кіно

Друзі, почала писати цей допис ще кілька місяців тому, коли неслася перша хвиля срачів у нашому суспільстві на тему насильства над жінками, але трохи захворіла, тож дописала лише зараз (а тут і наступна хвиля понеслася якраз). От знаєте, з одного боку, я дуже співчуваю тим жінкам, чиї історії так жваво обговорює весь інтернет, але з іншого боку – я радію, що ці теми обговорюють і що тональність цих обговорень поступово трансформується від “сама винна” до “знищити покидьків”. Дуже часто в обговореннях на ці теми можна почути поради “краще виховувати дівчат”, звісно, що звучать ці поради в контексті “сама винна”, але знаєте, я насправді також вважаю, що дівчат, як і хлопців треба краще виховувати. Ну, хоча б для того, щоб кожна дівчина, яка стає жертвою насильства, знала абсолютно точно, що вона не винна в тому, що з нею сталося, щоб могла точно провести межу насильства і дати відсіч, коли це можливо. Що стосується хлопців, то їх теж треба виховувати краще, бо вони також часто стають жертвами насильства (з боку власних матерів або з боку інших чоловіків) і абсолютно не здатні з цим упоратись. Більшість чоловіків, зазнавши насильства від матері, не намагаються це пропрацювати, не можуть знайти в собі сили, щоб дати матері відсіч, а просто починають кривдити інших жінок, які нічим перед ними не завинили. Подекуди причина їхньої агресії криється не в травмованості, а лише в тому, що вони є покидьками. А інколи вони справді не знають, що роблять щось погане, бо виросли в культурі насильства над жінкою, про яку зараз багато пишуть і говорять.

Тож сьогодні я хочу написати про те, як можна виховувати дівчат і хлопців, переглядаючи разом і обговорюючи з ними художні фільми. Цей допис буде переважно про фемоптику. Я розповім вам, що це таке, як її налаштувати собі і дітям. Ми поговоримо про кіно, я поділюся своїми враженнями про два десятки фільмів, а наостанок проаналізую з погляду фемоптики нові підліткові кінохіти. 

Та повернімося до культури насильства. Культура насильства над жінкою – це прямий наслідок патріархату, звісно. Ви ж знаєте, що я феміністка з підліткового віку, я цього ніколи не приховувала, хоча для моїх батьків це було щось таке, що прийняти важко, як ніби якесь зіпсуття, типу щось із категорії непутящості, ніби як чорна мітка, яка автоматично викидає твою доньку зі шлюбного ринку, а значить, її життя у будь-якому разі не складеться. Для патріархального світу це так і є, бо жодна феміністка не зможе знайти собі пару серед патріархальних чоловіків, це виключено, бо це гострий конфлікт версій: фемінізм і патріархальні цінності – це налаштування, які просто несумісні. Це як союз переконаного рабовласника і пристрасного борця за свободу рабів. Насправді, це порівняння дуже доречне в розмові про патріархат, адже патріархат це не просто якийсь там ще один можливий варіант суспільного устрою. Насправді, патріархат – це рабовласницький устрій, просто ви цього, можливо, не усвідомлюєте. І все, за що борються феміністки, це за право бути вільною людиною і за те, щоб інші жінки також мали це право. Колись один впливовий чоловік на мої закиди в сексизмі відповів, що він дуже добре ставиться до жінок і не ображає їх, але ненавидить феміністок :-))) Даю вам час пореготати. Якщо іронію ви не вловили, то, вочевидь, вам також потрібно ще трохи освіти в цій темі. 

Отже, що ж таке фемоптика і навіщо вона нам потрібна? Колись один мій знайомий сказав, що чоловік може відчути себе по-справжньому вільним, лише коли зможе поглянути на наш світ очима жінки. Це дуже глибока думка, і я добре розумію, що він мав на увазі, адже в дечому я також належу до привілейованого класу, адже я хоч і жінка, але біла. Більшість людей зі світлою шкірою ніколи не замислюються, як це народитися зі шкірою іншого кольору у світі, де правлять білі. Те саме і про чоловіків, вони теж рідко замислюються, що значить бути жінкою у світі, де правлять чоловіки. Ясна річ, що кожна жінка бачить світ по-своєму, ми всі унікальні. І якщо ви хочете подивитися на світ очима якоїсь конкретної жінки, то маєте проявити до неї емпатію, співпереживати її унікальні почуття. Але коли ми говоримо про фемоптику, то тут мова не просто про погляд якоїсь жінки на щось, адже цей погляд так само, як і чоловічий, могло бути сформовано на стереотипах і страхах. Фемоптика – це фільтр, збудований із феміністичних цінностей, тобто глибинного переконання, що в суспільстві жінки повинні бути рівними з чоловіками на всіх рівнях: від явного, законодавчого, до найтонших відчуттів власної цінності, безпеки і доступних можливостей. Отже, застосовуючи фемоптику до художніх фільмів (або до будь-яких інших творів) ми перевіряємо, чи є серед цінностей, які просуває цей твір, феміністичні цінності, або, навпаки, патріархальні. 

Кожен фільм – це історія, яку нам розповідають автори. Звичайно, що ми любимо кіно не лише за сценарії, але також за акторську гру, за візуальну і звукову естетику. Звісно, те, як саме виглядають персонажі, теж просуває певні цінності, але для аналізу фільмів нас перш за все цікавлять саме історії, тобто сценарії. Абсолютна більшість історій складається зі сталого набору композиційних елементів, тобто більшість сюжетів розгортаються за усталеною схемою з кількома варіаціями. Кіносценарій – це драматичний твір (як п’єса для театру), тож в них сюжет розгортають переважно персонажі. Кожен персонаж у творі виконує певну функцію: драматичну (розгортання сюжету), психологічну (через співпереживання має зачіпати підсвідоме глядача) й ідеологічну (просувати цінності). Не всі автори свідомо закладають певні цінності у свої твори, але всі люди мають цінності (усвідомлюють вони це чи ні), які проявляються в усьому, що вони роблять. Часто сценаристи розповідають свої історії саме так, як вони мають виглядати, щоб краще продаватися, тобто по суті підіграють смакам суспільства, якими б ті смаки не були, і таким чином їхні історії відображать загальноприйняті цінності на той період часу. 

Коли письменник чи драматург пише нову історію, то дуже ретельно підбирає персонажів для виконання тої чи іншої функції. Я думаю, що кожному письменнику знайоме це відчуття, коли наполегливо думаєш, зробити того чи іншого персонажа чоловіком або жінкою, бо насправді від цього багато що залежить. Напевно, ви знаєте, що 95 % історій розповідають нам про трансформацію і розвиток головного героя. Головний герой вирушає в умовну або буквальну подорож, в якій має пройти певні випробування, відбути ініціацію, трансформуватися і стати емоційно дорослим та незалежним. Згадайте Фродо з “Володаря перснів”. Це класичний приклад шляху героя. Якщо ви проаналізуєте сценарії більшості фільмів, які ви переглянули за своє життя, то здивуєтесь, що ви знову і знову дивилися, як якийсь герой (або героїня) проходили ініціацію і розвивалися просто в різних умовах і обставинах. Навіщо ми це нескінченно дивимось? Ми дивимось це, бо цей шлях героя – дуже потужна архетипна штука, яка нас абсолютно точно приведе до катарсису, коли той герой нарешті переможе своїх внутрішніх ворогів (навіть якщо виглядає так, що то зовнішні вороги), бо все своє життя ми так само боремо своїх внутрішніх ворогів, бо ми так само потребуємо здолати той шлях героя, щоб стати дорослими і вільними. А тепер запитайте себе, скільки ви знаєте культових історій, де шлях героя долає жіночий персонаж?

Якщо говорити от прямо-таки про культові історії, то я можу згадати лише культовий радянський мінісеріал “Гостя з майбутнього”. Американські серіали про Баффі і Ксену навряд чи можна вважати культовими, якщо їх порівняти, о ні, навіть не з “Володарем перснів” чи “Гаррі Поттером”, але хоча б із різними там Бондами, Борнами чи Суперменами. 

Якщо подивитися на всі ці історії, то може скластися враження, що жінці не потрібно проходити цей шлях, і взагалі жінка не має нічого там бороти, бо, мовляв, її природа інша. Але це маячня, кожен підліток, незалежно від статі, має пройти ініціацію, якщо, звичайно, ми хочемо, щоб він став емоційно дорослим і незалежним. Та чи хоче патріархальне суспільство, щоб дівчина стала дорослою і незалежною? Якщо вона стане незалежною, то чи вона буде прислужувати і прогинатися? Ви, можливо, дуже здивуєтесь, але якщо взяти будь-який збірник народних казок (бажано не відредагований патріархальною цензурою), то ви знайдете безліч історій про жіночу ініціацію. І ця ініціація не пов’язана з народженням дітей. Зазвичай це справжній шлях героя з усіма викликами і обов’язковими етапами. Тож якщо говорити про фемоптику, то щонайменше ми потребуємо паритету в кількості жіночих і чоловічих персонажів, які долають шлях героя у фільмах. 

Станом на зараз більшість фільмів з крутими жіночими персонажами – це фільми, засновані на реальних подіях, тобто це історії реальних жінок, які своїм власним життям доводили, що жінка може бути видатною і може боротися, і що вже точно може бути головним персонажем в історії, принаймні у своїй власній історії, та і взагалі може все. Те, що я можу згадати одразу і порадити: 

• “Ерін Брокович”, 2000 р. (цей фільм є дуже відомим, але цікавим є той факт, що Джулія Робертс отримала за цей фільм рекордний гонорар, і вперше гонорар акторки перевершив гонорари чоловіків-акторів); 

• “Королева пустелі”, 2015 р. (я дуже люблю цей фільм, він про життя Гертруди Белл –  жіночки, яка у ХІХ столітті просто не помітила, що вона жінка, і жила життям вільної людини, щоправда треба сказати, що мала гроші й високий статус, бо була народжена англійською аристократкою);

• “Гаррієт”, 2019 р. (Гаррієт Табмен народилася рабинею і прожила дуже цікаве життя, сповнене боротьби, гідності і головне – перемог); Я  згадала про Синтію Евіро, яка зіграла Гаррієт, і одразу на думку спав мінісеріал “Геній: Арета” про Арету Франклін, як зрозуміло з назви, де теж грала і співала Синтія Евіро, і зрозуміла, що він теж підходить до цієї підбірки, бо Арета Франклін – направду неймовірна жінка і одна з моїх улюблених співачок;

• “Коллет”, 2017 р., (фільм про те, як чоловік крав роботу власної дружини-письменниці, видаючи її за свою; насправді, історія не поодинока, та коли мова про мистецтво, то такі крадіжки помітні, але скількох жінок обікрали їхні колеги по роботі чи наукові керівники в науці, то про це ми вже ніколи не дізнаємось);

• “Великі очі”, 2014 р. (ще одна подібна історія, лише про художницю Маргарет Кін; цей фільм мені переглядати було дуже болісно, бо аб’юзивність стосунків Маргарет з її чоловіком переходила всі можливі межі, але саме такі історії мають найкращий виховний ефект, тож раджу подивитися і з доньками, і з синами);

• “Небезпечний елемент”, 2019 р. (фільм про Марію Склодовську-Кюрі – ще одну жінку, яка не помітила, що вона жінка, а просто робила те, що вважала важливим; мій улюблений момент у фільмі: коли Айрін, донька Марії, спитала її, наскільки важко бути жінкою в науці, і Марія їй відповідає щось приблизно таке: “Насправді я більше страждала все життя від браку грошей і матеріалів, аніж від того, що я жінка” –  що змусило мене замислитись);

• “Квітка пустелі”, 2009 р. (важкий фільм для емпатичних людей, який порушує не тільки проблему жіночого обрізання, але також розповідає історію реальної жінки Варіс Дірі, власне сценарій фільму було написано за автобіографічною книгою самої Варіс);

• “Приховані фігури”, 2016 р. (дуже-дуже люблю цей фільм, він світлий, хоч і про боротьбу і несправедливість, але також про гідність і талант; не лише про упередження щодо жінок, а також про расизм, але ж ми вже з’ясували, що патріархат і расизм – то рідні брати, тому все логічно);

• “Мадам Сі Джей Уокер”, 2020 р. (чотирьохсерійний фільм про першу темношкіру жінку-мільйонерку в США. Два моменти тут важливі, які потребують обговорення з дітьми: перший – етичний момент щодо плагіату, взагалі-то у фільмі цьому взагалі не приділено належної уваги, і ми не знаємо, як це питання було залагоджено, і навіть більше, складається враження, що творці фільму на стороні головної героїні, яка вважає, що врасти інтелектуальну власність у конкурентки – це адекватна відповідь на приниження, яких вона зазнала від неї і взагалі від усього суспільства, яке її конкурентка тут, вочевидь, уособлює. Знаєте, я переконана, що травма не може бути виправданням будь-яких моральних чи кримінальних переступів, але багато людей шукають собі виправдання у своїй життєвій історії, у своїх травматичних почуттях – так, вони можуть бути причиною негідної поведінки, але не виправданням, тож обговоріть це з дітьми при нагоді. Другий момент – це зрада чоловіка як покарання жінці за її успішність; ось це типова патріархальна байда: ”Твій успіх мене принижує”, – це те, що постійно чують успішні жінки і це класика аб’юзу, адже що б не сталося, ти завжди винна у всьому сама (бо ну і справді ж “нєльзя бить на свєтє красівой такой”) – ось, наприклад, мене чоловіки кидали або через те, що я недостатньо класна для них, або через те, що я занадто класна для них, але жодного разу через те, що сам чоловік просто мудак, ну ви зрозуміли :-)))

• “За статевою ознакою”, 2018 р. (фільм про Рут Гінсбург, суддю Верховного суду США.  Незважаючи на те, що наприкінці життя Рут зіграла певну негативну роль в історії про перегляд права американських жінок на аборти, та все ж таки вона є культовою постаттю для феміністичного руху).

Також є низка фільмів, безпосередньо присвячених темі боротьби жінок за свої права. Наприклад, “Суфражистка” (2015 р.) чи “Янголи із залізною хваткою” (2004 р.). Ці фільми безперечно відомі всім, хто хоч трішки цікавиться темою.

Є фільми, які розкривають якраз тему культури насильства над жінками. Є два фільми, засновані на реальних подіях, про те, як владні чоловіки дозволяють собі сексуальне і емоційне насильство над залежними від них жінками і про те, як це нормалізується суспільством. Ось наприклад, фільм “Скандал” (2019 р.) про викриття керівника Фокс Ньюз Роджера Ейлса у сексуальному насильстві над співробітницями. Для мене це фільм про те, що навіть одна жінка може змінити багато, якщо припинить почувати себе жертвою і почне боротися по-дорослому. А другий фільм – “Вона сказала” (2022 р.) – про скандал, пов’язаний із продюсером “Мірамакс” Харві Вайнштейном. Я дуже полюбила цей фільм і вже переглянула його кілька разів. А коли дивилася вперше, то навіть плакала. Фільм динамічний, про розслідування, яке ведуть дві хоробрі журналістки, однак його головний посил: жінка платить усім своїм життям за сексуальне насильство, яке їй довелося пережити! Я не знаю, як це донести до кожного, хто намагається виправдовувати ґвалтівників, шукати якість там ступені зґвалтованості (з проникненням чи без проникнення кудись там) і все таке інше. Кожна жінка, яка мала такий досвід, коли її ґвалтували (мацали, гладили, роздягали, терлися) або домагалися і вона не змогла дати відсіч чи постояти за себе, точно буде плакати, так само як я, від перегляду цього фільму. З усіх фільмів, що я передивилася за останній рік, цей справив на мене найглибше враження. 

 Але я ще хочу розказати вам про кілька фільмів, які справили на мене враження і де тему жіночих прав або жіночих проблем порушено. 

• “Філомена”, 2013 р. (емоційно складний фільм про незахищеність жінки, про те, як патріархат створив умови для того, щоб на жінках можна було паразитувати, зокрема і церкві – рекомендую, дуже вразив мене);

• “Де ти поділася, Бернадетт?”, 2019 р. (для мене цей фільм про ціну материнства, яку платить жінка, і не лише явні жертви, але й ті, про які не говорять зазвичай і не беруть їх до уваги, такі як материнська тривога чи травматичний досвід втрати ненароджених дітей; дорослий фільм в емоційному сенсі, жодних сцен, які не можна дивитися дітям, немає, але зрозуміти його зможе лише доросла жінка – дуже рекомендую, фільм прекрасний, естетський, і неперевершена Кейт Бланшетт);

• “Незламний дух”, 2023 р. (зовсім свіжий фільм, біографічний, про 16-річну австралійську дівчину Джессіку Вотсон, яка йде до своєї дуже складної мрії –  одиночного навколосвітнього плавання на вітрильнику; цей фільм з погляду фемоптики абсолютно ідеальний, тому що у фільмі жодного разу не наголошується на статі головної героїні, а лише на тому, що ця мета є складною саме через вік Джессіки; ми не знаємо, як було насправді, і чи вислуховувала Джессіка про те, що “ти ж дівчинка, нащо воно тобі треба, краще он грайся в ляльки і готуй свою матку для того, щоб виконати головне призначення жінки”, однак у фільмі на цьому взагалі не акцентується увага –  всі ставляться до Джессіки просто як до 16-річної людини, яка замислила немислиме і жодної  апеляції до “слабкості її статі” чи того, що важко керувати човном, коли у тебе менструація).

Насправді з погляду фемоптики ідеальною є та історія, де ви жодного разу не замислилися про стать персонажів, і не тому не замислились, що вам байдуже на якісь там права і почуття жінок, а тому, що ви просто не зауважили, що якийсь персонаж щось робить в історії лише тому, що це робити наказує йому його стать за уявленням патріархального суспільства. Ну наприклад, “Стар трек”: всі крутарі – пацани, єдиний помітний жіночий персонаж, лейтенант Ухура, гуманітарій і романтична партнерка одного з головних персонажів (типово для жінки в патріархаті), “Гаррі Поттер” –  тут взагалі у мене багато запитань до Джоан Роулінг, але головне запитання: “Дідько, якого, хєра, Джоан? Ти ж сама жінка!” От скажіть мені, чи постраждала б історія про Гаррі Поттера, якби, скажімо, Дамблдор був жіночим персонажем, тим паче, що навіть епос, на який спирається вся ця історія про обраного, це передбачає, адже дуже часто в казках і легендах саме жінки уособлюють архетип наставника. 

Чудовий приклад історії, яка не змушує нас блювати від споглядання традиційних соціальних ролей жінок і чоловіків – фільм “Круелла” (2021 р.) Я у цей фільм закохана, бо окрім того, що фемоптика не змушує моє око сіпатися, так він ще і витвір мистецтва з естетичного погляду: стиль, музика, графіка. Може, там і є якісь проблеми із сюжетом, як пишуть деякі критики, що в ньому, мовляв, часто немає логіки, але то направду не впадає в око.

Ще один хороший приклад такого фільму –  підліткова фентезійна картина “Школа добра і зла”. Я знаю, що це екранізація роману. Скажу чесно, книжки я не читала, тож розкажу лише про фільм. Коли вирішила його подивитися, то багато не очікувала, просто було цікаво глянути, що зараз знімають для підлітків. Попри те, що стилістично – це кров із очей (і тут у мене питання: невже ошалілий кітч – це те, що справді найкраще продається зараз дітям?), все ж із погляду цінностей це дуже крута історія. У цьому фільмі якось так ненав’язливо дають дітям приклад того, що таке насправді любов, а також автори показують, що темний бік може бути в кожній людині, незалежно від статі і від зовнішності, що жінка не обов’язково повинна бути білою і пухнастою, “берегинею” так би мовити, ну і найголовніше – що партнерство з чоловіком не є неодмінним і передбачуваним вибором дівчини у житті. Я не тільки дивлюся фільми, а ще й читаю відгуки до них, бо мені цікаво, що відчувають глядачі. Так-от, до цього фільму читала багато нарікань з боку чоловіків, що мовляв усі чоловічі персонажі там якісь карикатурні. Але знаєте, там і жіночі персонажі дещо карикатурні, навіть головних героїнь. Це не гендерне питання, це питання стилістики якраз. Але те, що чоловіки реагують болісно, коли бачать недолугих чоловічих персонажів – то ясно, а от жіночі персонажі недолугі – то нікого не зачіпає (ось тому нам і потрібна фемоптика). 

Тепер трохи напишу про “Зоряні війни”, а потім уже наостанок пройдуся по “Венздей”. 

Напевно, ви знаєте, що культовий фільм “Зоряні війни” має аж 9 епізодів. Спочатку вийшла оригінальна трилогія про Люка Скайвокера (з 1977 по 1983 рр.), потім вийшла трилогія приквелів (з 1999 по 2005 рр.) про батька Люка – Дарта Вейдера, а потім ще вийшла трилогія сиквелів (з 2015 по 2019 рр.) про наступне покоління джедаїв. Так-от, якщо в оригінальній трилогії єдиний жіночий персонаж (принцеса Лея), хоч і був симпатичним, але, все ж,  другорядним, то у трилогії приквелів єдина помітна жінка (Падме, кохана Дарта Вейдера і мати Люка і Леї) – абсолютно огидний персонаж із погляду фемоптики. Натомість у трилогії сиквелів головний персонаж –  дівчина.

Там є й інші круті жіночі типажі, тож в цьому сенсі баланс більш-менш витримано. Але ж як сприйняли ці сиквели фанати “Зоряних війн”? Звісно, вони їх захейтили і обплювали, адже, на їхню думку, скажені феміністки зі своїми гендерними квотами вперлися уже й на суто пацанячу територію бойовиків та фантастики. Хоча, якщо ви уважно дивилися попередні епізоди, то точно мали помітити, що було багато джедайок, просто вони, звісно ж, не входили до джедайської ради і нікого не навчали. Фанати багато писали і про тупість сюжету (але, як на мене, то і сюжет попередніх епізодів максимально тупий – ну, а чого чекати від бойовика?!) Насправді, якщо фільм дратує (от якось підсвідомо дратує, так, як патріархальних чоловіків дратує, коли остання надія людства на порятунок – то дівчина), то ти будеш чіплятися до усього. Як на мене, з огляду на жанр із сюжетом там все ок (окрім хіба що зовсім незрозумілої теми: чому онук Дарта Вейдера переходить на темну сторону, ніби щоб бути як дід, якщо ми знаємо з попередніх частин, що Дарт Вейдер розчарувався у темній стороні і повернувся на світлу?  З тим Беном його батьки що зовсім не говорили про діда?! Але то таке вже). До речі, якщо говорити про сюжет, то там є кілька моментів, які я вважаю от прямо дуже крутими, але не буду про них писати, бо якщо раптом ви ще не бачили цю трилогію сиквелів, то я вам зараз нароблю спойлерів 🙂   

Ну а тепер про підлітковий суперхіт минулого року серіал від Нетфлікс “Венздей”. Можливо, ви скажете: “От там же вся історія про дівчину, проходить вона той довбаний шлях героя, чого тобі ще треба, невгамовна феміністко?!” Серіал “Венздей” якраз є доказом того, що мало зробити головним персонажем жінку, щоб пройти іспит фемоптикою, бо треба ще позбавити той персонаж стереотипних жіночих рис, а найголовніше  – треба вміти не посміятися над прагненням дівчини до емансипації. І от із цим якраз цей серіал геть не впорався. Знаєте, я читала інтерв’ю Дженни Ортеги (виконавиці головної ролі) після виходу серіалу, так от вона сказала, що вона топила за той варіант сценарію, де Венздей не мала б романтичних стосунків, але продюсери наполягли на тому, що ми можемо побачити, бо це більш комерційний варіант. І от, здавалося б, така незначна деталь (єдиний поцілунок), але скільки всього вона змінює. Мало того, що це ламає весь характер персонажа (і мене це просто вкурвило, але я уявляю, як це виносило мозок самій Дженні, коли вона працювала над роллю), так це ще і приводить нас до дуже паскудної моралі, яка говорить нам: ой, що ви, баби, там патякаєте про якусь реалізацію, ясно, що всі ви прагнете лише одного – замутити з якимось нормальним хлопом і дітей наробити. Ну і також хочу зазначити, що мотивація до дій усіх хлопців у цьому фільмі (окрім того, який мамці пообіцяв вбити дівчинку з косичками) – це прагнення здобути якусь дівчину як партнерку, тобто дівчата для них є виключно сексуальними об’єктами. При цьому вони маніпулюють дівчатами, шантажують, що не будуть допомагати, якщо дівчина йому відмовить і таке інше. Ну ви можете сказати: “Ну а що, так це ж реальність”. Так, це реальність. Але чи може бути інакше? Так, може бути інакше, і мистецтво – це якраз дуже хороший майданчик, щоб це продемонструвати.

Хотіла б я, може, написати ще і про інші якісь фільми, але втомилася, та і, в принципі, всюди все те саме. Про фільм “Енола Холмс” – те саме, що і з “Венздей” (все дуже добре починалося у першій частині, а потім без відомого брата і впливового бойфренда, виявилося, що нічого не досягнути). І хотіла б ще написати про тенденцію у створенні фільмів, де щоб ніби не ігнорувати жінок, то їх роблять правительками чи керівницями  (типу заткніться, феміністки, що вам ще треба?!), але керують вони так недолуго, що це призводить до різноманітних проблем, які можуть виправити потім лише відважні і вправні парубки. Не буду це коментувати навіть. Просто закликаю вас поміркувати про це, почати помічати це і обговорювати це зі своїми дітьми, якої б статі вони не були, адже кінематограф показує нам реальний або уявний світ, і якщо ми не замислюємося, то просто сприйматимемо його, як даність.