Іще один поганий день, або Творчість під час війни

Свій перший есей у новому блозі, дорогі друзі, я хочу присвятити важливій, на мій погляд, темі, і розказати вам зі свого досвіду, звичайно, як не втратити (або й навіть здобути) здатність до творчості, коли навколо війна і лихо. 

Звісно, я думаю, ви розумієте, що мова не йде про такі моменти війни, коли треба всі зусилля спрямувати на виживання. Хоча якщо в такі моменти щось народжується, то це завжди дуже сильні і приголомшливі творіння. Я хочу написати скоріше про періоди нескінченного монотонного смутку і невизначеності, фантомної чи реальної потенційної небезпеки, страху за близьких, скрути і фізичного дискомфорту, в якому опинилося багато людей через війну, зокрема і я. 

Деякі люди вважають, що під час війни багато що, так би мовити, “не на часі”, наприклад, критикувати владу чи святкувати щось, так само вони вважають і про творчість. Їм здається, що люди, які займаються творчістю під час війни, не страждають самі, не співчувають іншим тощо. Це тому, що на перший погляд здається, що для творчості людина має бути спокійною, задоволеною, натхненною і сконцентрованою. Насправді з усього цього для творчості потрібні лише натхнення (читай –  емоція, що мотивує) і трохи концентрації, та про це поговоримо згодом. Також треба сказати, що у нашому суспільстві ще й досі творчість вважається буржуазною примхою розбещених аристократів, але правда в тому, що саме здатність до творчості в процесі еволюції стала тою ключовою мутацією, яка виштовхнула людину (не знаю на щастя чи на жаль) зі світу тварин (в сенсі емоційного і культурного розвитку, а не біологічно, звісно). 

Так чому ж творчість є такою важливою для нас, окрім того, що саме вона відрізняє нас від інших приматів? Ті, хто каже, що творчість під час війни не на часі, мають на увазі перш за все те, що творчість не належить до базових потреб людини, а війна – це, мовляв, територія, де всі намагаються вижити, тож якщо тобі вдалося вижити самому, то всі свої зусилля повинен скеровувати на те, щоб допомагати вижити іншим. А що робити, якщо війна триває довго, якщо вона триває не просто роками, а поколіннями?

Для мене ця війна триває щонайменше 8 років, а так-то і довше – напевно, від того самого моменту, коли мене на поч. 2000-х посеред Києва викинули силою з маршрутки за те, що я намагалася поспілкуватися з водієм українською мовою. Тож моя перша порада тим, кого заціпило на темі творчості через війну: осягніть масштаб цієї війни і зрозумійте, що вашого життя може не вистачити, щоб дочекатися її закінчення (я не про нашу перемогу на полі бою, бо я впевнена, що більшість із нас її побачить уже цього року). Сите життя з відсутністю боротьби (хоча б за власні цінності) є підступною ілюзією, бульбашкою, яка дуже болісно лопається, коли хтось раптом наставляє на тебе дуло автомата. Про це колись я напишу окремий есей, бо наш людський світ ще настільки далекий від якоїсь справедливості і рівноваги, що складати зброю зарано кожному, в кого є серце і хоч маленька здатність до співчуття. Тож поки що, як і всі попередні тисячоліття, війна – це буденний і перманентний стан нашого світу, і єдиний спосіб жити хоча б у якійсь гармонії з цим світом, це прийняти війну як частину свого життя. Але лише як частину. 

Проте також є правдою те, що творчість, будучи визначальною для людського виду загалом, для кожного окремого індивіда не є базовою потребою. Тож навіщо вона нам у такі скрутні часи? Я не знаю, як хто, але я можу відчувати себе суб’єктом життя лише тоді, коли щось створюю. Це моє особисте переживання, але якщо ви подумаєте про творчість у глобальному сенсі (тобто як здатність започатковувати щось нове, народжувати), то зрозумієте, що саме вона і дає людині суб’єктність. Суб’єктність – це відчуття того, що ви впливає, керуєте, проявляєтесь в чомусь, що ви є повноправним учасник життя, тобто по факту це і є відчуття життя. Я знаю людей, яким навіть попри війну вдається повноцінно керувати своїми життями: розвивати або започатковувати нові бізнеси, створювати нові продукти, організовувати щось для благодійності або для армії – і це прекрасно, що у них така можливість є. Однак більшість людей все ж свої звичні життя втратили, і зараз перебувають ніби в анабіозі, очікуючи, коли все скінчиться і вони зможуть знову мати якусь стабільність, аби щось будувати. І ось це насправді найкращий час для творчості, будь-якої, хоч би навіть складання гілок в лісі у композиції, ліпки фігурок із вівсяної каші чи декламації віршів, бо саме творчість дасть вам відчуття суб’єктності і хоч якогось контролю. 

Знаєте, з чого я почала? Я почала з музики. Я вирішила, що буду вчити по одному такту в день якогось нового для мене фортепіанного твору. Колись мій вчитель казав мені, що можна вивчити твір будь-якої складності, якщо вчити по такту вдень. Він сказав мені: “Ти ж в змозі зап’ятати один такт, навіть найскладніший?”Я порахувала, що навіть доволі великий твір таким чином можна вивчити за пів року. У червні ми бачились із сестрою, і я сказала їй тоді, що виявилося, у мене такі страшні проблеми з концентрацією, що я не можу запам’ятати жодного такту. Тобто я його розбираю, граю сто разів, а на завтра я його вже не можу згадати. Тож чесно сказати, цей мій задум провалився, жодного нового твору я так і не вивчила, але я наполегливо щодня сідала і вчила кілька тактів, навіть якщо мені доводилося тижнями щодня вчити ті самі. З новими фортепіанними творами не склалося, але зі мною сталося щось інше, я помітила з часом, що концентруюся все краще і краще. Потім я почала читати. За цей час я прочитала багато книжок, і знаєте, спочатку я просто читала, а потім раптом у мене почали з’являтися ідеї, мозок мій увімкнувся в режим збору даних і їхнього аналізу, і все запрацювало. 

Концентрація для творчості є ключовою. Як на мене, здатність до концентрації взагалі визначає те, ким врешті стане людина (в плані масштабу) і як вона своє життя проживе. Неможливо зробити щось складне без достатньої концентрації, а всі важливі і цінні речі є чимось складним. Я багато вчила людей і я бачила незлічену кількість разів, що саме здатність до концентрації, а не розум чи інші природні здібності, зумовлює успіх. Концентрація дозволяє нам продовжувати робити щось, коли стає вже трохи важко (або дуже важко, залежно, чим ви займаєтесь). Найлегше це зрозуміти на прикладі фізичних вправ. Встаньте в планку і стійте, доки вам почне бути вже трохи важко. Якщо ви не тренуєтесь регулярно, то цей момент настане дуже швидко, секунд за 20-30. Що ви робите зазвичай, якщо вам вже стає важко? Абсолютна більшість людей на нашій планеті кидає вправу. Одиниці продовжать стояти, щоб подивитися, на що вони насправді здатні. І якщо ви вирішуєте стояти далі, то вам знадобиться не лише сміливість прийняти таке рішення, воля, щоб втілити його в життя, але й концентрація на меті, щоб це робити. Тут люди кажуть, що важко стояти в планці, коли ти знесилений. Взагалі-то коли ти знесилений, то навіть сидіти на стільці важко. Мова не про це. Мова про момент, коли стає важко, і про здатність продовжувати, коли вже треба докладати зусиль. 

Знаєте, коли я займалася спортом, то наш норматив стояння в планці був 15 хвилин. І тут слово “важко” зовсім не підходить для того, аби передати ці відчуття. Доводилося просто вимикати свідомість і переходити в якийсь інший її стан. Коли я тренувалася вдома, то вмикала музику певної тривалості, і моя мета була концентруватися не на фізичному болю, а на музиці. Тобто фактично я навчилася слухати музику дуже сконцентровано, стоячи в планці. Керувати своєю концентрацією – це керувати життям. Не списуйте нездатність сконцентруватися на війну і стрес. Працюйте над цим. Бо якщо вас завтра не стане, то буде дуже гірко усвідомлювати, що свої останні дні, хвилини ви не жили, а перебували в стані овоча. До речі, якщо ви вмієте концентруватися в екстремальних умовах, то це дуже сильно підвищує шанс на виживання для вас самих і тих, хто поруч в цих самих екстремальних умовах. А це навичка, яка тренується. Тренується творчістю, зокрема. Тож почніть із того, що поставте собі малесеньке творче завдання і доробіть його до кінця.

А тепер про натхнення поговоримо. Як я вже написала, натхнення – це емоція, яка мотивує до творчості. Ми не можемо впливати на свої емоції, ми не можемо змусити свій мозок щось переживати. Але ви переживаєте щось кожної миті свого життя, щоб перетворити це переживання на емоцію для творчості, то перш за все його треба усвідомити. Колись мій вчитель із літературної майстерності Сергій Семенович Іванюк на останньому занятті курсу розповів нам, молодим літераторам, про те, як його друг письменник Володимир Діброва проживав і переосмислював хворобу власної доньки у своїх творах, і потім дав нам таке напучення: “Пишіть завжди про те, що вас хвилює найбільше!” Насправді, це безцінна порада, адже природне прагнення висловити власні почуття може стати невичерпним джерелом натхнення. Це стосується, звичайно, не лише літератури. Чи можна висловити свої почуття, складаючи гілки в лісі? Так, звісно. Якщо вам, скажімо, сумно, то сконцентруйтесь на цьому почутті і складайте ці гілки так, ніби їх складає сам смуток.

Звісно, не кожен день підходить для творчості. Ми всі це добре знаємо, адже за останні 10 місяців у нас у всіх було дуже багато поганих днів. І я навіть не про такі дні, коли прокидаєшся зранку і дізнаєшся, що сьогодні всесвітньо відомий долбойоб вбив у центрі якогось міста десятки твоїх співвітчизників. А про дні, коли ти розплющуєш очі і вже за своїм станом ясно розумієш, що сьогодні буде ще один дуже поганий день для тебе. У такі дні я питаю себе: “Чи маю я право сьогодні нічого не робити, а просто проіснувати цей день до вечора і почекати на новий?” І спочатку я собі дозволяла. А потім якось я запитала у себе: “Аню, а чим цей поганий день відрізняється від інших поганих днів твого життя, яких у ньому, правду кажучи, було більшість?” Зрозуміла, що нічим, і пішла вчити перший такт нового фортепіанного твору.  

П. С. Головна світлина: Євген Гребініченко, фото зроблено в одному з укриттів десь в районі Соледара. Автор малюнку за підписом І. Бондарчук. Євген цю людину ніколи не зустрічав. Просто приїхав на позиції і побачив це.